Анна Вінтур — легендарна редакторка Vogue, яка пройшла шлях від критики та звільнень до статусу найвпливовішої жінки в модній індустрії. Вона змінила стиль журналу, зробивши його модною Біблією, формувала тенденції, відкрила нових дизайнерів та вплинула на світ моди своїм непохитним, але ефективним керівництвом. Історію успіху легендарної модної ікони читайте далі на newyorkski.info.
Графська кров та дух бунтарки
Анна Вінтур народилася 3 листопада 1949 року в Гемпстеді (Лондон), у родині редактора Чарльза Вінтура та філантропки Елінор Трего Бейкер. Дівчин росла в родині з багатою історією та впливовими предками, серед яких британські генерали, політики та навіть графи. Вже з ранніх років Анна проявляла незалежність: вона сміливо порушувала шкільні правила, робила власні модні експерименти та з 14 років носила стрижку боб — образ, який став її фірмовим на все життя.
Юна Вінтур захоплювалася модою, слідкувала за телевізійними шоу та американськими журналами, надісланими бабусею. Вона обожнювала світ лондонських клубів 1960-х років, де тусувалися Beatles та Rolling Stones. Вплив суворого та талановитого батька сформував її стиль управління та прагнення до досконалості, які пізніше зробили Анну відомою.
Перші кроки у світі моди
Анна Вінтур завжди вважала, що її майбутнє у моді визначили заздалегідь.
«Я думаю, що мій батько дійсно вирішив за мене, що я повинна працювати в моді», — зізнавалася вона.
Саме він влаштував її на першу роботу у культовий лондонський бутік Biba, коли Анні було лише 15. Вже наступного року вона покинула школу, почала стажування в Harrods і, за наполяганням батьків, спробувала курси моди — але швидко залишила їх, зухвало заявивши:
«Ти або знаєш моду, або ні».
Ще підлітком Анна отримала перші уроки від свого хлопця Річарда Невілла, співредактора скандального Oz. А у 1970 році її офіційний старт у модній журналістиці відбувся в Harper’s & Queen, де молода Вінтур одразу заявила колегам, що одного дня хоче очолити Vogue. Вона швидко створила коло впливових знайомств, відкривши для журналу модель Аннабель Годдін та залучаючи до знімання таких фотографів, як Гельмут Ньютон й Джим Лі.
Конфлікти з редакторкою Мін Хогг прискорили переїзд Анни до Нью-Йорка. Там вона у 1975 році стала молодшим модним редактором Harper’s Bazaar, але її надто інноваційний підхід коштував їй роботи вже через дев’ять місяців. Невдовзі Анна отримала посаду у журналі Viva, де вперше змогла найняти власного асистента, заклавши репутацію вимогливої та педантичної керівниці.
Коли у 1978 році Viva закрили, Вінтур взяла паузу та два роки жила між Парижем й Нью-Йорком. Її повернення в професію припало на 1980 рік — вона стала модною редакторкою нового журналу Savvy, орієнтованого на амбітних професійних жінок. Цю аудиторію вона пізніше приведе і до Vogue.
У 1981 році Анна приєдналася до журналу New York, де її сміливість остаточно заговорила на повний голос. Вона приносила власні меблі, експериментувала зі стилем подачі матеріалів і першою в редакції зрозуміла силу обкладинок із селебриті. Саме в цей час колишній колега організував їй зустріч з редакторкою Vogue Грейс Мірабеллою. Інтерв’ю завершилося різко: Анна відверто сказала, що хоче її посаду. З цього моменту її шлях до керівництва Vogue став лише питанням часу.
Архітекторка епохи Vogue
На початку 1980-х років Вінтур опинилася в редакції Vogue на запрошення легендарного Алекса Лібермана. Її нова посада креативної директорки була нечіткою за обов’язками, але дуже швидко всі зрозуміли: Вінтур — людина дії. Вона змінювала верстку, концепції та стилістику так стрімко, що головна редакторка Грейс Мірабелла нерідко дізнавалася про це постфактум. Команді це не подобалося, однак Вінтур уже тоді будувала імідж жінки, що не озирається назад.
У 1985 році Вінтур призначають головною редакторкою British Vogue. Вона без вагань оновлює команду, різко змінює стиль журналу та відходить від традиційної британської ексцентричності. Анна бачила нову читачку — ділову, практичну жінку, яка хоче швидких відповідей, а не красивих абстракцій. Саме цим шляхом вона й повела журнал.
У 1987 році Вінтур повертають до Нью-Йорка, тепер — очолити House & Garden. Її методи знову були радикальними: масові зміни в команді, відмова від дорогих фотопроєктів та масштабний перезапуск. Вона наповнила журнал модою й знаменитостями настільки, що в індустрії його прозвали House & Garment. Однак читачам це не зайшло — підписки падали, рекламодавці йшли. Через десять місяців Вінтур переводять на новий рівень. Вона стає головною редакторкою U.S. Vogue.
З перших днів Анна зруйнувала традиційний формат обкладинки. Замість бездоганних портретів топмоделей у студіях — живі знімки, рух, випадковість, вулиця, нові обличчя й абсолютно несподівані комбінації одягу. Її знаменитий перший випуск (1988) з Міхаелою Берку в дешевих джинсах та розкішній дизайнерській футболці став революцією. Вінтур установила жорсткий візуальний контроль, жодне знімання не стартувало без її схвалення. Текст їй був менш цікавий, але фото — завжди в пріоритеті.
Епоха Вінтур у Vogue тривала понад 3 десятиліття:
- 90-ті: боротьба за першість.
Під керівництвом Анни Vogue повернув собі позицію головного модного журналу. Конкуренти (Elle, Harper’s Bazaar, Mirabella) намагалися перехопити аудиторію, але саме Vogue задавав тон.
- 2000-ті: імперія бренду Vogue.
Період розширення. З’являються Teen Vogue, Vogue Living, Men’s Vogue, кожен — амбітний та прибутковий. У 2004 та 2007 роках виходять рекордні вересневі випуски на сотні сторінок.
- 2010–2020-ті: статус легенди.
Анна отримує нові повноваження: стає художньою керівницею Conde Nast та глобальним директором контенту. На її честь називають Інститут костюма Метрополітен-музею. Вона входить до списків найвпливовіших жінок світу, отримує британські титули та американську Президентську медаль Свободи.
Навіть після виходу з посади головної редакторки у 2025 році Вінтур зберігає ключову роль у міжнародному Vogue.
Анна Вінтур не просто редагувала журнали — вона формувала уявлення світу про моду, стиль та роль жінки в медіа. Її рішення були сміливими, іноді контроверсійними, але завжди впливовими.
Феномен «Диявол носить Prada»
Тема стосунків Анни Вінтур з романом та фільмом «Диявол носить Prada» давно стала частиною її міфології. Історія, що почалася як досвід молодої помічниці, перетворилася на глобальний культурний феномен, який одночасно і висміював, і підсилював імідж Вінтур.
Лорен Вайсбергер, колишня асистентка Вінтур, після року роботи у Vogue написала роман «Диявол носить Prada». Читачі заздалегідь очікували інсайдерське викриття, а журналісти уважно стежили, чи вгадуватимуть у героїні Міранді Прістлі саму Вінтур. Анна реагувала стримано, іронічно заявивши The New York Times:
«Мені завжди подобається чудова художня література. Я не вирішила, чи буду це читати, чи ні».
Вайсбергер наполягала, що роман — це мікс її власних історій та досвіду знайомих, а не буквальний портрет головної редакторки Vogue. Проте збігів було надто багато, щоб їх ігнорувати. Під час виробництва фільму ширилися чутки, що Вінтур нібито попереджала дизайнерів, що Vogue не підтримає тих, хто з’явиться у стрічці. Вона це заперечила. У результаті в кадрі з’явився лише Валентіно Гаравані.
Фільм мав надзвичайний успіх. Меріл Стріп створила образ Прістлі, який був стриманішим, глибшим та людянішим, ніж книжкова версія. Офіс її героїні був настільки схожий на кабінет Вінтур, що Анна, за чутками, навіть оновила інтер’єр після перегляду стрічки.
Біограф Джеррі Оппенгеймер писав, що «Диявол носить Prada» перетворив Вінтур на ікону попкультури: про неї говорили в торгових центрах, шкільних їдальнях та маленьких містах, де Vogue ніколи не був частиною реальності.
Майже двадцять років після прем’єри першої частини стало відомо, що фільм отримає продовження. Меріл Стріп знову повернеться до образу Міранди Прістлі. Прем’єра «Диявол носить Prada 2» запланована на травень 2026 року.
У 2009 році також вийшов документальний фільм «Вересневий випуск» — реальний погляд на створення найбільшого номера Vogue. На екрані Вінтур була стриманою, впевненою й незворушною — людиною, яка керує модною імперією без емоційних спалахів, приписаних їй попкультурою.
І роман, і фільм, і подальші інтерпретації образу Міранди Прістлі одночасно висміювали та зміцнювали вплив Анни Вінтур. Вони зробили її ім’я частиною світової попкультури, а її холодну манеру — символом редакторської влади.
І хоч вигадка часто перебільшувала реальність, вона не нашкодила Анні — навпаки, перетворила її на легенду, про яку знають навіть ті, хто ніколи не відкривав Vogue.