Американський рок-гурт «The Velvet Underground» стояв біля джерел альтернативної музики. Попри те, що він проіснував заледве два десятиліття, гурт вплинув на музичну історію та надихнув інших музикантів на творчі експерименти. Всесвітнє визнання до «The Velvet Underground» прийшло лише після розпаду гурту. Фанати року досі цікавляться їхньою творчістю. Дізнайтесь більше на newyorkski.info.
Заснування та початок діяльності рок-гурту «The Velvet Underground»
Історія цього рок-гурту почалась у Нью-Йорку у 1964 році, коли музикант Лу Рід познайомився з Джоном Кейлом. У той час Рід писав пісні для лейбла «Pickwick Records» та грав зі знайомими музикантами. Кейл приїхав до США, щоб вивчати класичну музику та паралельно почав співпрацю з авангардними композиторами. Музикантів поєднала схожість інтересів та бажання експериментувати й вони створили гурт «The Primitives», щоб записати пісню Ріда «The Ostrich».
Згодом до гурту приєднались Стерлінг Моррісон, який навчався разом із Рідом у Сіракузькому університеті, а також ударник Ангус Маклайс. Останній надавав апаратуру на перші концерти гурту, але вирішив піти, коли музиканти почали працювати за гроші. Його замінила Морін Такер. Її своєрідний стиль гри на ударних згодом став однією з візитівок гурту.
Музиканти декілька разів змінювали назву колективу. Певний час вони називались «The Warlocks», потім – «The Falling Spikes». Назву «The Velvet Underground» Лу Рід побачив на обкладинці книги про садомазохізм. Колеги погодились із ним, що вона пасуватиме їх стилю, тож саме цей варіант врешті закріпився за гуртом.
Музичний розвиток та перші альбоми
«The Velvet Underground» почали активно репетирувати. На початку їхня музика була досить м’якою. Влітку 1965 року музиканти записали декілька пісень. Вони запропонували послухати їх Міку Джаггеру, але той ніяк не відреагував на творчість нового колективу.
Проте гурт продовжував виступати й того ж року на одному з концертів їх почув Енді Ворхол. Він запросив музикантів до свого артансамблю «Exploding Plastic Inevitable», а потім став продюсером гурту та запросив до його складу солістку Ніко.
Упродовж 1966 року «The Velvet Underground» записували у трьох різних студіях свій дебютний альбом. Його реліз відбувся наступного року на лейблі «Verve Records». Автором музики та слів усіх пісень був Лу Рід. Теми він обирав непересічні, як-от наркоманія, садомазохізм, проституція, самогубства та культурний декаданс. До альбому увійшли такі пісні:
- дисонансний трек про наркоманію «Heroin»,
- «I’m Waiting for the Man» про страшні будні наркомана зі стажем, який відчуває себе скоріше мертвим, ніж живим,
- «Venus in Furs» із соло на скрипці, важкими ударними та глузливим вокалом Лу Ріда,
- «All Tomorrow’s Parties», яку виконала солістка Ніко.
Гурт продовжував багато виступати, а їхні концерти ставали все більш експериментальними. Вони застосовували багато нових на той час звукових ефектів і стали справжніми прихильниками імпровізації.
Новий продюсер та зміна стилю
Перший альбом «The Velvet Underground» не став успішним. На цьому була припинена співпраця музикантів з Ніко та Енді Ворхолом.
У 1967 році хлопці почали записувати другий альбом «White Light/White Heat», а їхнім продюсером став Том Вілсон. Музика ставала все жорстокішою та бруднішою. За словами Кейла, якщо перший альбом містив елементи краси, то другий став свідомо антикрасивим.
Однією з найвідоміших пісень платівки стала композиція «Here She Comes Now», яку пізніше переспівувало багато інших рок-гуртів. Найбільш експериментальними стали пісні «I Heard Her Call My Name» та «Sister Ray».
Комерційно другий альбом виявився ще менш успішним, ніж першим. У чарті «Billboard Top 200» він протягом двох тижнів залишався на 199 місці. Це призвело до посилення суперечностей між музикантами. Останні пісні у первинному складі вони записали на початку 1968 року. У них відобразилось протистояння Ріда та Кейла, який врешті пішов із гурту.
Оновлений склад і подальша діяльність
Джон Кейл почав розвивати сольну кар’єру, а у складі «The Velvet Underground» його замінив Дуг Юл. Наприкінці 1968 року музиканти записали третій, однойменний альбом. Загалом цей альбом став м’якшим і спокійнішим, менш експериментальним та з нотами фольку. У ньому відбулось формування стилю пісень Ріда, який він надалі виразив у сольній кар’єрі. Його реліз відбувся у 1969 році, але ця платівка навіть не потрапила до «Billboard Top 200».
Того ж року музиканти записали концертний альбом «1969: The Velvet Underground Live». Також вони працювали у студії та записували нові пісні для четвертого альбому. Деякі з них Рід переробив для своїх сольних альбомів.
У цей час президент «MGM Records» Майк Карб вирішив припинити співпрацю з групами, які мали наркотичну тематику. Тож «The Velvet Underground» довелось перейти на «Atlantic Records». З цим лейблом відбувся випуск останнього альбому з Лу Рідом під назвою «Loaded». Музика гурту став більш попроковою, з елементами фолкроку та ритм-енд-блюзу. Хітом вона не стала, хоча багато пісень з нею досі залишаються візитівками гурту.
У 1970 році з «The Velvet Underground» пішов Лу Рід. Стерлінг Моррісон отримав звання бакалавра мистецтв та вирішив присвятити себе академічній кар’єрі в Університеті Техасу та Остіна. Його замінив клавішник та співак Віллі Александер. У 1972 році на «Atlantic Records» вийшов запис останнього концерту гурту з Лу Рідом.
Спроби об’єднатись та кінець історії гурту
Попри численні суперечності музиканти не раз пробували почати спочатку. Так, у 1972 році Рід, Кейл і Ніко об’єдналися та виступили у Лондоні та Парижі. Паризький концерт навіть вийшов як офіційний концертний альбом у 2003 році.
До цього у 1990 Рід і Кейл записали спільний альбом «Songs for Drella», присвячений пам’яті Енді Ворхола, який пішов з життя. Після цього почали активно ширитись чутки про об’єднання гурту та початок нової сторінки в їхній історії.
Дійсно, у 1993 році «The Velvet Underground» у складі Рід, Кейл, Моррісон та Такер вирушили в тур Європою, який розпочався в Единбурзі. Вони виступили на фестивалі у Гластонбері та взяли участь у п’яти концертах туру «U2 Zoo TV Tour». Матеріали концертів увійшли до альбому «Live MCMXCIII». На жаль, у 1995 році Моррісон помер від лімфоми. Рід і Кейл знову почали сваритись і врешті відмовились від думки про співпрацю.
У 1996 році «The Velvet Underground» включили до Зали слави рок-н-ролу. Критики погодились, що творчість гурту стала важливим етапом в історії рок-музики. Їхні інновації поєднали енергію року та звуковий авантюризм авангарду, по-новому висвітлюючи соціальні проблеми та сексуальну тематику. Їхнє звучання іноді здається занадто складним, подекуди виглядає сирим та необробленим, а тексти Лу Ріда є надто реалістичними, проте саме ці особливості сформували не лише обличчя «The Velvet Underground», а й творчість багатьох інших музикантів того періоду.
Попри те, що платівки гурту продавалися маленькими тиражами, музиканти вплинули на долю року у другій половині XX століття. Ба більше, через декілька десятиліть після розпаду почався культ «The Velvet Underground» й вони досі залишаються популярними.